Точне землеробство Півдня

Південь України змушує фермерів бути максимально прагматичними, адже помилки коштують їм занадто дорого. Господарство «Аннушка» вибудовує свою систему господарювання на простих підходах у визначенні зон продуктивності, уважному аналізі ґрунту, вологоутриманні та постійних польових дослідах. Про диференційний висів, трансформацію сівозміни, кукурудзу «на межі можливого» і фактори, які насправді визначають урожайність, розповідає керівник господарства Максим Максименко.

— Максиме, познайомте читачів із господарством «Аннушка». Як у вас вибудувана робота із землею і технологіями?

— Фермерське господарство «Аннушка» заснували ще у 1991 році. Це суто сімейне господарство: в роботі залучені всі члени родини. Водночас структура підприємства не зовсім типова для класичного фермерства. У нас є і бухгалтерія, і механічна бригада, і невеликий напрям тваринництва. Тобто це не фермерське господарство в класичному розумінні, а радше модель, яка дає змогу власними силами обробляти значно більші площі.

Ми працюємо на Врадіївщині в Миколаївській області. Центральна база, офісні й складські приміщення розташовані за 15 км від основного земельного масиву. Відстань невелика, зате земля там дуже компактно й вдало зосереджена — таке розташування багато хто міг би вважати ідеальним. У цьому сенсі нам справді пощастило. Звісно, логістичні нюанси є, як і питання доріг, але вони не критичні й не заважають роботі.

Що стосується точного землеробства, то всі основні елементи у нас наявні. Цю історію я почав ще у 2008 році, коли в господарстві з’явилася перша навігація John Deere. Тоді в техніці було багато функцій, якими майже ніхто не користувався: по суті, користування новаціями зводилося до паралельного водіння. Про документування, аналіз даних, роботу з картами тоді практично не говорили.

У 2009 році ми були на кількох семінарах, де бачили підприємства, які широко впроваджували принципи точного землеробства — з повним документуванням, із системами, встановленими навіть на простій техніці. Ми повернулися додому і задалися питанням: чому ми не використовуємо те, що вже маємо? Тим паче наша сівалка ще до 2008 року технічно була готова до диференційного висіву, а перша реєстрація в MyJohnDeere Operations Center з’явилася в нас саме тоді.

З часом стало зрозуміло: до точного землеробства потрібно ставитися не як до модної опції, а як до інструменту. Лише тоді воно починає працювати на господарство й давати реальну користь.

— З чого у вашому господарстві почалося системне впровадження точного землеробства?

— Для нас усе почалося з технологічних колій — того, що сьогодні називають контрольованим трафіком, або Controlled Traffic Farming. Колії, які маємо зараз, були закладені приблизно у 2010 році. На той момент ми ще працювали за класичною технологією обробітку ґрунту, але кратність ширини агрегатів у нас уже тоді становила 10,8 м. Починали із зернових. Усе було доволі просто: паралельне водіння, відключення окремих сошників на сівалці — і сходи були рівномірними по всьому полю. Це елементарний підхід, але чомусь ним користуються одиниці. Для нас він став базою.

Згодом ми змінили сівалку й придбали Bourgault 12,2 м, тобто зупинилися на кратності 24,4 м й під це поміняли обприскувачі. Єдине — комбайни не потрапляють у колію. Водночас їздити з 12-метровими жатками об’єктивно неможливо. У нас немає перезволоження під час жнив, тож літня збиральна кампанія проходить нормально. Бувають поодинокі випадки — наприклад, цього року на кукурудзі, але це раз на п’ять років.

Технологічна колія може трохи зміщуватися в межах пів метра або навіть менше, але я не вважаю це проблемою. Тим паче, що працюємо ми на безплатному сигналі. Усі стики сходяться, рядки рівні, а колії чіткі. Я навіть жартома боюся наврочити, бо щороку кажу хлопцям: може, вже час ставити RTK? У відповідь вони дивляться на результат і запитують: у вас виходить? Виходить. Щось заважає? Ні. Тож поки що всіх це влаштовує.

Наступним кроком стало документування врожайності. Це було вже пізніше — приблизно з 2016 року. Усі наші комбайни були оснащені навігацією та системами картографування, і саме тоді ми вперше чітко побачили свої найбільш і найменш продуктивні зони. Відповідно, виникло логічне запитання: що із цим можна зробити?

Ми спробували диференційне внесення добрив. Спочатку це були радше експерименти — перевірка, чи здатні ми технічно це реалізувати і чи маємо інструменти. Як з’ясувалося, більшість із них у нас була давно: сівалка ще з 2008 року могла працювати з диференційними нормами, ми поєднували бункер сівалки з різними агрегатами.

Однак виник ще один важливий момент. Коли ми почали робити аналізи ґрунтів і отримувати рекомендації від консультантів, не все давало зрозумілий і прогнозований результат. Я звик починати з дослідів — простих і максимально наочних. Усе, що робимо, ми обов’язково порівнюємо: варіант із внесенням і без нього. Контроль дуже простий: квадрат на полі приблизно 50 × 50 м на конкретному попереднику і з конкретною схемою внесення. Якщо попередники різні, робимо досліди на кожному попереднику, якщо однакові — достатньо одного. Тут головне — не ускладнювати, бо завжди є спокуса: а може, ще одну норму або ще варіант внесення. Насправді цього не потрібно: важливо зрозуміти, чи є реакція.

Шлях до розуміння, якими добривами користуватися, як їх вносити та чи потрібна диференціація, у нас зайняв близько десяти років — і цей пошук триває.

— Тобто в дослідах ви свідомо залишаєте лише контроль і один варіант внесення?

— Саме так. Ми трохи працювали з кількома нормами, але я вважаю, що це неправильно, адже потім складно коректно визначити результат. Контроль на ділянці 50 × 50 метрів — у масштабі поля це точка, але візуально вона добре читається, і головне — дає зрозумілу відповідь. Ми працюємо на Півдні, в зоні ризикового землеробства, в умовах низького зволоження на карбонатних ґрунтах. Ми чітко визначили свої найменш продуктивні зони. Там дуже високий рН, значний уміст кальцію і водночас низькі показники практично всіх інших елементів. Таких ділянок у нас приблизно 10–15%, і ми вирішили працювати з ними окремо.

Спочатку вносимо базову, розраховану норму добрив на все поле, а потім працюємо іншою нормою на проблемних ділянках. Формально це також диференціація, але не під час руху техніки, коли норма змінюється на ходу. Усі проблемні ділянки зафіксовані на цифрових картах, з мітками, і далі ми просто спостерігаємо, є ефект чи ні. Так ми працюємо вже другий сезон, і результат я побачив.

Ми почали вносити добрива, про які раніше навіть не замислювалися: сульфат магнію, калій, хоча вважали, що з калієм у нас усе добре. Але через високий рН — близько 8,0 одиниць — його засвоєння блокується. Кальцію в ґрунті понад 6 тис. мг, і це серйозна проблема. Тому активно працюємо із сульфатами, щоб підкислювати проблемні ділянки й знижувати рН. Ми дійшли навіть до внесення цинку, заліза, міді, але це затратно. Втім, якщо затрати припадають лише на 15% площ, вони стають економічно виправданими.

Фактично, ми обмежені двома ключовими факторами: умістом вологи та карбонатними ґрунтами. Ключові показники — pH і вміст кальцію. Через дефіцит вологи ми не можемо працювати з високими нормами добрив: у цьому немає ні агрономічного, ні економічного сенсу.

— На якій основі ухвалюєте рішення щодо живлення? Як часто робите аналізи ґрунту, з якими лабораторіями працюєте?

— Аналізи ґрунту ми робили практично в усіх лабораторіях, які є в Україні. Активно зайнявся цим приблизно з 2019 року — бувало, що кілька лабораторій паралельно відбирали проби на одному полі. Тоді мене цікавили не так самі цифри, як рекомендації лабораторій. І саме тут виникла найбільша проблема: рекомендації часто суттєво відрізнялися й не давали цілісного розуміння, що із цими даними робити далі. У мене хімічна освіта, але навіть із цим бекграундом було непросто скласти логічну й економічно обґрунтовану систему живлення. Ситуацію ускладнило різке зростання цін на добрива. Багато хто сприйняв це як сигнал «треба просто зменшувати норми». Я із цим не згоден. Питання не в економії за будь-яку ціну, а в точності внесення.

Нині відбір проб ми проводимо за 10-гектарною сіткою, механізовано. Результати обробляємо з лабораторією «Агротест». Окрім цього, разом із Syngenta робили ґрунтове сканування за допомогою InterraScan. Результати мені сподобалися: дані повністю збіглися з нашими спостереженнями, а щільність — до 600 точок на гектар — дала надзвичайно якісні карти.

Водночас зони продуктивності я визначаю не лише за цифровими даними. Я працюю на землі багато років і добре знаю кожне поле. Тому зони формую на основі карт урожайності, рельєфу, аналізів ґрунту і власного досвіду. У наших умовах півдня ці зони зазвичай великі — немає дрібної мозаїки, як, наприклад, на піщаних ґрунтах.

Паралельно ми почали глибше вивчати сам ґрунт. Основна технологія у нас — no-till, частково застосовуємо вертикальний обробіток на площі приблизно 400 га, а класичного майже не лишилося. Водночас свідомо зберігаємо контрольні ділянки з класичним обробітком, щоб мати змогу порівнювати системи між собою. Так от, вкрай важливим є вивчення профілю ґрунту. Коли їдеш у найменш продуктивну зону, розкопуєш її й кілька годин працюєш безпосередньо в розрізі, багато речей стають зрозумілими. Видно, що структура ґрунту збережена, але не у верхньому шарі, а глибше — на 60–70 см, куди роками не доходило механічне втручання. Ми бачимо кальцієві відкладення, починаємо розуміти, звідки беруться ті чи інші показники в аналізах і як по профілю розподіляється волога. Для нашого регіону це критично.

Завдяки вивченню структури ґрунту в мене з’явилося практичне розуміння ущільнення. Для мене це пояснення проблем з вологою: якщо волога рівномірно розподіляється по метровому шару, значить, серйозного бар’єра немає. Якщо ж її рух обмежений — тоді із цим треба працювати.

Багато рішень ми ухвалюємо, зважаючи не лише на аналізи ґрунту, а й на його структуру. Наприклад, за результатами аналізів бачимо дефіцит магнію як в абсолютних значеннях, так і у відсотковому співвідношенні балансу катіонів обмінної ємності (CEC). Коли додатково аналізуємо профіль ґрунту безпосередньо в полі й звіряємо це з науковими джерелами, усе стає логічним: магнію тут справді бракує. Такий підхід дає змогу швидко скласти цілісну картину.

— Якщо підсумувати тему живлення, якою є ваша система роботи з добривами сьогодні?

— Азотне живлення ми переважно проводимо сульфатом амонію. Аміачну селітру використовуємо, але в невеликих кількостях. Карбамід мені завжди подобався, і я вважав, що його потрібно вносити саме в ґрунт, щоб зменшити втрати. Ми й досі пробуємо з ним працювати, спостерігаємо, але, чесно кажучи, чіткого позитивного результату не бачимо. Натомість сульфат амонію на контролях показував кращий ефект. По фосфору працюємо доволі стримано: вносимо його у вигляді амонійфосфату в невеликих нормах, зазвичай 30–50 кг у фізичній вазі, залежно від сезону.

— Як справи з диференційним висівом?

— Практикуємо його вже давно, напевно, років вісім. Останні 4–5 років проводимо дослідження на кукурудзі та соняшнику з густотою від 35 до 75 тисяч. Працюємо з компанією Syngenta та іншими партнерами, робимо повноцінні демодосліди в кількох повтореннях.

Що показала практика? Для нашого південного регіону максимальна робоча густота для кукурудзи — на рівні 50 тисяч, і то лише на вирівняних ділянках із нормальною вологоутримувальною здатністю. Якщо з’являється навіть невеликий схил, то знижуємо густоту до 40 тисяч. У найближчому сезоні, ймовірно, сіятимемо навіть 35, а можливо, й 30 тисяч.

Саме тому ми максимально спростили диференціацію. На одному полі в 100 га у нас зазвичай лише дві, щонайбільше три зони: де водоутримання гірше — мінімальні норми, де краще — стандартні. За такого невеликого діапазону густот немає сенсу робити надскладну диференціацію, коли норма змінюється кілька разів у межах одного рядка. Це працює там, де густоти від 50 до 80 тисяч.

По пшениці теж дивимося в бік диференціації, але тут усе складніше. Ми вже перейшли на малі норми висіву — близько 2 млн насінин, а останні три роки показують, що 1,5 млн можуть працювати навіть краще. Тож пробуватимемо.

А от на соняшнику диференціацію не використовуємо, бо за багаторічними дослідами він на неї майже не реагує. Тому ми сіємо 50 тис. із міжряддям 45 см, працюємо з високоолеїновими гібридами, закладаємо великі демо — і цього достатньо.

— Поговорімо про сівозміну. Яка вона у ваших умовах?

— Сівозміна — одне з найскладніших питань, особливо в останні два роки. З агрономічного погляду, моя улюблена сівозміна «неправильна», але економічно вона найжиттєздатніша для нашого регіону: озима пшениця — кукурудза — соняшник. Якщо є можливість, додаємо бобові.

Раніше сівозміна була значно ширшою: озима пшениця, озимий ячмінь, озимий ріпак, горох, кукурудза, соняшник, трохи сої. Однак південь диктує свої умови. Якщо в сівозміні є ріпак — виникають проблеми із соняшником, якщо залишаємо соняшник — ріпак стає ризикованим. Довелося обирати, і ми відмовилися від ріпаку через складність отримання стабільних сходів і агрономічні питання, зокрема злакові бур’яни.

З бобовими ситуація складна. Горох економічно нестабільний: низька ціна, падіння врожайності. Якщо раніше в регіоні збирали до 4 т/га, то останні роки — 2 т/га і менше. Ймовірно, причина — надмірна насиченість сівозміни соняшником. Думаю, для нас альтернативою стане льон. Модні культури ми вже проходили: сочевицю, нут, гарбузове насіння, кондитерський соняшник. У кожної з них — складний ринок і свої пастки.

Окрема історія — кукурудза. Ця культура мені дуже подобається, хоча ми перебуваємо на крайній межі, де її ще можна вирощувати. Не полишаю цієї культури навіть у надзвичайно складні роки — як, наприклад, торік, коли ярі масово не дали врожаю, соняшник показував 2–3 ц/га, а кукурудзу на багатьох полях просто дискували. На демоділянках отримали до 4 т/га, а на площі близько 400 га врожайність коливалася від 2 до 4,2 т/га. Так, це низька рентабельність, але сам факт збирання врожаю підтверджує: технологія працює.

Досліди з густотами ще раз показали, що нам потрібно рухатися в бік їх зниження та ретельнішого підбору гібридів, стійких до посухи. За ФАО я не бачу сенсу зменшувати показники — для нашого регіону рекомендації на рівні ФАО 300 підтверджуються практикою. Натомість критично важливим є строк сівби: кукурудза має бути посіяна орієнтовно до середини квітня. Тут усе впирається в прогрів ґрунту і, головне, у наявність вологи. Саме тому ми давно працюємо з її збереженням і вимірюванням.

— Як саме вимірюєте?

— Двічі на рік, восени та навесні. Вимірюємо вологу в метровому шарі ґрунту, в одних і тих самих точках, усього вісім локацій на всіх полях. Весняні вимірювання проводимо до 10 березня, адже після початку вегетації зернових показники різко змінюються.

Спочатку ці дані були для нас просто цифрами. Зараз вони дають розуміння, як волога розподіляється по профілю, де є ущільнення чи плужна підошва, і як це впливає на культури. Утім, навіть за наявності запасів вологи результату може не бути, якщо влітку практично немає опадів. Минулого року дощ був у травні, а наступний — лише на початку серпня. Врожай врятував північно-західний вітер, який тримався все літо. У підсумку нам вдалося зібрати 4–5 т/га озимої пшениці та ячменю, 1,8 т/га соняшнику на коло, до 3 т/га озимого ріпаку та навіть до 3 т/га кукурудзи. Якби вітер пішов зі сходу, усе згоріло б ще в травні. Тобто опади у квітні — липні є ключовими для регіону, і багаторічні метеодані це підтверджують.

— Ситуація з опадами спонукала до переходу на no-till?

— Так, перші кроки ми зробили у 2018 році, а з 2020-го no-till у нас працює як система. Для нас no-till — не окрема технологія, а частина точного землеробства, де ключову роль відіграють вимірювання і розуміння процесів. Наприклад, ми чітко розрізняємо продуктивний і непродуктивний дощ: датчики вологості встановлені на глибині 10 і 15–20 см. Якщо після дощу вони спрацювали, значить, опади реально вплинули на ґрунт. Якщо ні — цей дощ можна не враховувати.

— А як щодо перспектив зрошення?

— Для нашого господарства зрошення практично неможливе. Великі водні артерії далеко, місцеві річки не мають потрібного водозабезпечення, а ґрунтові води не можуть стати стабільним джерелом. Теоретично зрошення можливе лише на невеликих ділянках, під овочівництво чи нішеві культури, і то з підземних вод. Однак без чітко прописаних і дієвих законодавчих норм це майже нереально.

— Як у вас вибудувана цифрова система управління господарством?

— Ми користуємося всіма доступними цифровими платформами. Основні — MyJohnDeere, Cropio і FieldView. Cropio використовуємо з 2018 року. FieldView тестували ще на старті. Коли вони тільки заходили на ринок, ми були серед господарств, які працювали в пілоті, й досі користуємося. Придивляюся також до SMS від AgLeader — цікаве рішення. Проте принцип такий: система має підходити під техніку. MyJohnDeere — це взагалі базове, просте і безплатне рішення. Якщо техніка різна, FieldView добре «перекриває» цей момент.

Починали ми ще з QGIS: вивантажували карти з John Deere, перетворювали їх у шейпфайли й повертали назад у систему — складний процес, кілька спеціалістів було на всю Україну, проблеми з кирилицею... Зараз усе набагато простіше: онлайн-доступи, оновлення ПЗ щороку, зручні застосунки. Якщо раніше для мене це було хобі, то зараз — повноцінна частина виробничих витрат, приблизно 5 доларів на гектар на рік. Сюди входять платформи, підписки, оновлення моніторів, антени, програмне забезпечення.

— Як розподіляєте функціонал між системами?

— Cropio для нас — це більше управлінська і аналітична історія. FieldView і MyJohnDeere — картографування, демоділянки, досліди. Частково є дублювання, але нас це влаштовує.

Дані мають бути внесені на 100% полів, навіть якщо роботи вели на 2 га, інакше система не працює. Так, бувають збої: десь немає зв’язку, хтось поспішав, щось зламалося. Однак якщо на старті жорстко задати правило, що без завантажених і налаштованих даних у поле ніхто не їде, механізатори, агрономи й менеджмент швидко звикають. У результаті під час висіву й жнив немає проблем із калібруванням, усі розуміють, навіщо це потрібно, і самі зацікавлені, щоб усе працювало коректно.

— Торік багато говорили про сарану. У вас були проблеми?

— Ні, сарани в нас не було. А от реальна і серйозна проблема для нас — слимаки, через них пересіяли 70 га пшениці. За допомогою інструментів точного землеробства змогли локалізувати осередки: побачили їх на NDVI-знімках. Виявилося, що найбільше шкоди саме біля лісосмуг.

Хімічний контроль за слимаками можливий, але на зернових він обмежений. Більше працюємо з пастками, фізичними методами.

— Чи використовуєте дрони?

— Лише для візуального моніторингу. Як інструмент внесення ЗЗР я їх не сприймаю, хіба що для локальних, екстрених ситуацій. У нас таких кейсів майже не буває. Вважаю, що майбутнє — за наземними дронами, але без гігантоманії. Радше йдеться про рішення на кшталт автономної платформи DOT від Raven. Дивлюся, аналізую, але поки не бачу в дронах системного рішення для наших умов. Технологія сильно пішла вперед, проте системи оброблення даних і створення карт залишаються надто складними для практичного застосування в господарстві. Якщо потрібно точково внести препарат, наприклад по кукурудзі, ми наймаємо сторонню послугу — це дешевше.

Висококліренсним обприскувачем із трьох тисяч гектарів я обробляю щонайбільше близько тисячі, і цього достатньо для локальних завдань. Наші машини від початку працюють із прив’язкою до швидкості, технологічних колій і навігації. Ми фіксуємо всі операції, але не бачимо сенсу в змінних нормах, бо не працюємо поки що з диференційним внесенням. Хоча очевидно, що майбутнє саме за точковим обприскуванням — по картах або через відеосистеми, які визначають бур’яни й працюють форсунками вибірково. Питання лише в ціні технологій: коли вони стануть доступнішими, цей підхід буде масовим.

— Ви не раз наголошували, що технікою забезпечені. Якими принципами керуєтеся під час її підбору, окрім кратності?

— У нас уся техніка парна, по дві однакові одиниці: обприскувачі, розкидачі, по два трактори з однаковими системами. Вони закривають великі площі з високою продуктивністю. Так простіше, ніж одна потужніша одиниця. Заправляти один обприскувач чи два — витрати майже ті самі: підвіз води, механізатори.

Те саме в посівну. У нас потужні трактори, але з невеликими сівалками — і в цьому немає нічого поганого. Одна сівалка на міжряддя 45 см, інша — на 70. Один трактор сіє кукурудзу, інший — соняшник. Хто швидше закінчив — підхоплює іншу культуру. Це гнучко.

Використовуємо спарені колеса, щоб іти між рядками. Ми підбираємо ширину так, щоб не створювати ущільнення в рядку. Це суттєво спрощує посів і загалом відповідає філософії no-till. Наприклад, у нас є колеса на 70 см — щоб не тиснути в зоні рядка. Міжряддя — 45 см. Обприскувачі й розкидачі працюють по технологічних коліях, усе кратне й узгоджене між собою.

— Дякую за цікаву розмову. З вами про точне землеробство можна говорити ще довго…

— Так, цей напрям мені дуже цікавий. Якщо коротко: ми працюємо, починаємо новий сезон і сподіваємося на краще. Сезон буде складним. Однак іншого шляху, окрім працювати й адаптуватися, у нас немає.

Бажаю всім Божого благословення! Нехай природа не обділить нас вологою, а з рештою ми впораємося.